Історичний екскурс у історію УКРАЇНИ


 Історичний екскурс 23 серпня 2017року здійснили гості музейного центру у сучасну історію України. 

Уперше День Незалежності України відзначено 16 липня 1991 року — в пам'ять про те, що рік тому — 16 липня 1990 року — Верховна Рада Української РСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Одночасно того ж 16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР ухвалила постанову "Про День проголошення незалежності України". 18 червня 1991 року внесено відповідні зміни до статті 73 Кодексу законів про працю Української РСР, у наслідок чого у переліку святкових днів з'явився запис: "16 липня — День незалежності України".  Оскільки 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, який 1 грудня 1991 року підтвердив народ на Всеукраїнському референдумі, виникла потреба змінити дату святкування Дня незалежності України. 20 лютого 1992 року Верховна Рада України ухвалила постанову "Про День незалежності України". 5 червня 1992 року Верховна Рада України постановила: у частині першій статті 73 Кодексу законів про працю України слова "16 липня — День незалежності України" замінити словами "24 серпня — День незалежності України". Тому від 1992 року День незалежності України щороку відзначається 24 серпня.

До Дня Незалежності музейні працівники підготували текст, за допомогою якого Ви зможете перевірити, чи добре знаєте історію краю   23 серпня у закладі відбувся конкур малюнків " Я малюю Україну" та інтернет- подорож " Славетними місцями України "

Вишиванка – символ України

            22 серпня 2017 року в музейному центрі було відкрито виставку "Вишиванка – символ України", присвячену Дню Незалежності України.

Традиція прикрашати вишивкою одяг сягає сивої давнини. На території сучасної України вишитий одяг носили скіфи, сармати, прадавні слов'яни. З плином часу вишита сорочка стала невід'ємною частиною українського національного одягу.

Сорочки традиційно шилися з білого полотна та прикрашалися вишивкою на рукавах, плечах, по коміру, лінії застібки, подолу. З кінця ХІХ століття домінуючою технікою вишивки став хрестик. Найдавнішою технікою, що продовжує активно використовуватися, є мережка. Традиційними кольорами вишивки для нашого регіону є червоний та чорний (синій), характерні узори – рослинні, зокрема грона винограду. Узори мали символічне значення, тому вишита сорочка була не тільки одягом, а й оберегом.

Зараз вишита сорочка є символом українського народу, важливим елементом української культури, ознакою національної ідентичності.

На виставці "Вишиванка – символ України" представлені вишиті чоловічі та жіночі сорочки з фондів музейного центру, створені в Олександрії на початку та в середині ХХ століття, а також витвори сучасних майстринь. Найдавніші сорочки з музейної колекції, датовані 1900-ми роками, пошиті вручну з домотканого полотна і вишиті кількома техніками: новітнім на той час хрестиком і традиційними мережкою, вирізуванням з лиштвою. Для більш пізніх сорочок використовувалося фабричне льняне та бавовняне полотно. Найуживанішими техніками стали хрестик та гладь, актуальною залишилася мережка з настилом для оздоблення подолу. З середини ХХ століття всі шви стали строчитися на швейній машинці. Проте незважаючи на модернізацію, вишиті сорочки до сьогодні зберігають свої традиційні риси та оригінальний крій. Поступово вони перестали бути елементом повсякденного одягу і набули урочистого статусу.

ЛІКАР з ЗОЛОТИМИ РУКАМИ.

до 80-ї річниці від дня народження Заслуженого лікаря України, лікаря – анестезіолога Лісовського Ореста Михайловича

Народився Орест Михайлович Лісовський 9 серпня 1937 р. у м. Городищі, що на Черкащині в родині лікарів. Батько Лісовський Михайло Іванович – лікар-дерматолог, був  завідуючим районним відділенням охорони здоров'я, а мама Євгенія Орестівна – завідуюча інфекційним відділенням у міській лікарні в Городищі. 

Коли Оресту ще не було і року від дня народження, у 1938 р. заарештували його батька і розстріляли як "ворога народу". А рідним сповістили що Михайло Іванович відбуває покарання і через 10 років повернеться до дому…Євгенія Орестівна надовго залишилася наодинці зі своїм горем і маленькими синами на руках, крім Ореста був ще трохи старший син Юлій ( 1935 р. н.). Нелегким було для хлопчиків дитинство без батька, до всього ще додалися тяжкі роки в окупації 1941 – 1944. Для того щоб вижити і спасти дітей від смерті та голоду Євгенія Орестівна працювала у інфекційному відділені лікарні. Багато юнаків та дівчат були врятовані від вивезення до Німеччини, завдячуючи "фіктивним довідкам про інфекційні захворювання". Ризикуючи особистим життям,  багатьох партизан і підпільників вона переховувала навіть у себе вдома. Серед них був і майбутній головний лікар Олександрійської міської лікарні Юрій Осмоловський. За участь у підпільному та партизанському русі Лісовська Євгенія Орестівна була удостоєна державних нагород:

«Ехо війни» відізвалося у долі жінки, після звільнення території рідного краю – на противотанковій міні підірвався старший син Юлій. Ця трагедія відбулася прямо на очах у молодшого Ореста і на все життя залишилася "великою раною" у його пам’яті. Можливо цей випадок у майбутньому допоміг Оресту при виборі майбутньої професії, бажання подолання чужої болі…

Нелегкими були і роки юності та навчання у Київському медичному інституті… Клеймо "сина ворога народу" багато років переслідувало Ореста аж до 1956 року, коли нарешті реабілітували батька, але як з’ясувалося «посмертно»,  з родини також зняли усі підозри. До піонерів і в комсомол Ореста з вищевказаної причини не приймали, але не зважаючи на це, на кожних комсомольських зборах на повістці дня стояло питання про відрахування Ореста Лісовського із числа студентів. На щастя серед однокласників, а згодом і однокурсників багато було друзів, які підтримували юнака у скрутні години.

Після закінчення Київського медичного інституту Орест Михайлович Лісовський за направленням разом із своїм товаришем Альбертом Ващенко у 1960 р. приїхали до Олександрійської міської лікарні № 1, головним лікарем якої працював Осмоловський Юрій Володимирович. Саме в той час Юрій Володимирович Осмоловський залучав до роботи у лікарні високоосвічених молодих спеціалістів. Друзі зразу влилися у дружній колектив нової лікарні: Альберт Ващенко працював хірургом,  а Орест Лісовський – лікарем-анестезіологом. Робота була цікавою, але дуже напруженою оскільки  на той час Олександрійська міська лікарня обслуговувала не тільки жителів Олександрії, а ще й шести районів: Олександрійського, Петрівського, Онуфріївського, Світловодського, Ново-Українського та Червоно- Кам’янського. В практичній діяльності за допомогою сучасної медичної апаратури, при діагностиці і лікуванні хворих широко використовувалися новітні досягнення медичної науки. Завдячуючи Юрію Володимировичу Осмоловському в Олександрійській міській лікарні № 1 було відкрите відділення анестезіології. 20 березня 1967 р. Лісовський Орест Михайлович призначається завідуючим відділення анестезіології, а в грудні 1975 р. лікар анестезіолог-реаніматолог призначається завідуючим анестезіолого -реанімаційного відділення. У травні 1981 р. за розпорядженням Кіровоградського обласного виконавчого комітету Олександрійська міська лікарня № 1 набула статусу Олександрійської центральної лікарні.

За рекомендацією головного лікаря Орест Михайлович був направлений на курси до відомого хірурга Амосова Миколи Михайловича. Одна із порад видатного лікаря на все життя залишилася у пам'яті: "Давайте наркоз тільки тоді, коли ви впевнені, що хворий виживе". Серед вчителів практиків у житті Ореста Лісовського було багато справжніх лікарів професіоналів: Осмоловський Юрій Володимирович, Лозінська Зінаїда Михайлівна, Бузаньова Неоніла Феодосіївна, Антонова Лідія Афанасіївна, Баранова Єлизавета Григорівна, Жежеря Ана Данилівна, Пономаренко Дмитро Федорович. Їх імена, поради, настанови залишаться назавжди в пам’яті лікаря, який згодом і сам став для багатьох молодих спеціалістів яскравим прикладом справжнього професіонала.

З досягненням пенсійного віку Орест Михайлович ще декілька років працював у центральній міській лікарні, але вже не завідуючим відділення (1 вересня 1997 р. він переходить на посаду лікаря-анестезіолога). У квітні 1999 р. реанімаційне відділення було перейменоване на відділення анестезіології з ліжками інтенсивної терапії.  

У травні 2000 р. Лісовський Орест Михайлович переходить до Олександрійського онкологічного диспансеру, в якому пропрацював лікарем-анестезіологом ще 15 років (по 31 грудня 2015 р.)

Всього на рахунку ювіляра 55 років трудового стажу: 40 років з яких у міській лікарні і 15 років в онкодиспансері. У трудовій книжці Ореста Михайловича Лісовського за всі роки праці є багато записів про подяки та почесні грамоти від адміністрації лікарні, міської та обласної ради з нагоди дня медичних працівників та ювілейних дат, про нагородження медаллю «Ветеран праці». Одна із Почесних грамот Кіровоградського обласного управління охорони здоров’я від 23 лютого 1987 р., надана Лісовському Оресту Михайловичу не з нагоди свята – це подяка лікарю за трудовий подвиг у надзвичайній ситуації в мирний час, за участь у ліквідації аварії на залізничній станції Користівка, Одеської залізниці.

На основі Наказу Президії Верховної Ради УРСР від 21 квітня 1988 р. Лісовський Орест Михайлович був удостоєний почесного звання «Заслуженого лікаря Української РСР»

УНІВЕРСАЛЬНА ВИСТАВКА «ДУХОВНИМИ СТЕЖКАМИ РІДНОГО КРАЮ»

В Олександрійському міському музейному центрі імені А. Ф. Худякової за доброю традицією вже декілька років у липні-серпні проходять універсальні виставки духовного спрямування. 
Цьогорічна виставка відкрилася наприкінці липня та має назву «Духовними стежками рідного краю».