2 лютого 2018 року в Олександрійському міському музейному центрі ім.А.Ф.Худякової пройшло етнографічна година з історичного джерелознавства про українську культуру, побут і звичаї наших пращурів.

Головна увага була зосереджена на інтер’єрі української хати як головного джерела з вивчення духовних традицій минулих поколінь. Українська хата – це невід’ємна частка нашої давньої культури. Вона втілювала у собі уявлення та вірування наших пращурів, уклад всього їхнього життя та побуту. Хата назавжди стала взірцем естетичних вподобань українців. За повір`ями, світ ділився на однаково важливі частини – підземну, земну та небесну - ось так і хата повинна була відображати ці світи: стеля і товстий сволок втілювали небесний світ та духовний; двері, віконця та білі стіни – мали співвідношення із життям реальним, земним, вони ж ставали своєрідними каналами спілкування людей із навколишнм світом; підлога, поріг і призьба - були найнижчим ярусом, своєрідною межею між земним і підземним світами. Ось таке бачення свого житла може пояснити те, що хату люди часто називали Берегинею своїх душ.
Символічне значення мав і кожен елемент хатнього побуту. Найсвященішою вважалась піч. Вона була символом родинного вогнища і за це, її навіть часто прирівнювали до святості матері. Саме піч використовували і для сну, і для годування, і для виліковування хворих, а ще, для захисту від злих небезпечних духів. Навіть пічний вогонь вважався священим, при ньому ні в якому разі не можна було лаятися, на нього ніколи не можна було плювати. А саму ж піч, на ніч, завжди замітали чистим віничком, хрестили, і обов’язково клали поліно та ставили горщик, аби пічний вогонь міг поїсти та попити.

З великим задоволенням учні прослухали інформацію про традиційну українську вишивку, адже вишиті рушники були прикрасою кожної хати та ще й предметом гордості кожної господині. Ними обрамляли не тільки ікони, а й двері та вікна. Їх також стелили під хліб, на столі. Але крім естетичної прикраси оселі, рушники служили ще й оберегом від впливу зовнішніх негативних чинників. Часто крім рушників вікна та двері оздоблювали часником та сухою кропивою – на знак захисту оселі від відьом.

В оновленому етнографічному холі школярі мали змогу прослухати лекцію про традиційну українську іграшку та переглянути виставку, що присвячені даній тематиці. Адже іграшка – це пам’ять етносу, нації, народу, людства про своє історичне та доісторичне минуле. Її форма є однією з початкових субстанціональних форм щодо освоєння людиною навколишнього середовища.  Народна іграшка є спадщиною подібно до рідної мови, казки, пісні. Вона несе в собі художню культуру народної творчості, розвиває самобутні риси естетики свого народу. Мистецтво української народної іграшки є особливим типом художньої творчості, що інтегрує у собі різні види народного мистецтва, поєднує матеріальні і духовні здобутки української культури, утверджує талановитість нашого народу. Саме традиційна народна іграшка у своїх певних функціях, формах, пластиці, образних засадах містить у собі інформацію про початкові чинники людського предметно-духовного середовища.

Отже, можна зробити висновок, що народна іграшка як витвір мистецтва, як об’єкт гри, як предмет побуту здавна цікавить вчених. Дослідники підкреслюють, що вона формує інтерес до традицій рідного народу, що дитина через народну іграшку пізнає історію життя народу, формуються естетичні почуття та смаки, дитина прилучається до культури рідного народу.

Таким чином, діти мали змогу особисто познайомитися з культурою, побутом і традиціями нашого народу посередництвом виставок та експозицій, що представлені в етнографічному відділі.